Якось довелося мені влаштуватися нічним черговим в один з моргів. Робота не курна, доба через три, клієнтура поступлива, без особливих претензій.

Спочатку, звичайно, було страшно й огидно. Потім нічого, звик. Одного разу заступають на чергування. До вечора з'явився Митрич. Він в морзі цьому років, напевно, двадцять пропрацював. Приходить і каже:

- Ти сьогодні на ніч у сторожці закрийся і не виходь, щоб там не трапилося. Ніч сьогодні погана. Перша ніч повного місяця, всяке може бути.

Тут мене, природно, прорвало. Якими тільки епітетами я Митрича не нагородив. Прикро мені здалося, що мало освічений сторож мене, людину з вищою освітою, лякати задумав.

Митрич мовчки вислухав і каже:

- Як знаєш, я тебе попередив, - розвернувся і пішов.

До кінця робочого дня про цей інцидент я, напевно, і не згадав би, тільки насторожила мене одна деталь: Митрич був тверезим і говорив цілком серйозно. Після роботи старший прозектор затримався зі мною поговорити на філософські теми, сидимо у вартівні, сперечаємося, а мені деталь ця - Митрич тверезий і спокійний - спокою не дає.

Пізно ввечері мій співрозмовник пішов. Я замкнув за ним двері і залишився один. Перевірив морозильну установку, подивився, чи все в порядку в прозекторських, погасив світло і повернувся до себе в вартівню. Там так: вхідні двері, поруч вартівня і довгий Т-подібний коридор, в кінці якого розташовані двері, що ведуть в трупосховища, прозекторських та інші приміщення. Всю ніч в коридорі горить кілька ламп. У сторожці теж світло горіти повине, але сторожа, якщо спати лягають, завжди його вимикають. Двері, крім вихідний, ніде не закриваються, просто щільно прикриті. У сторожці на двері засувка, але завжди двері залишали навстіж відкритими. Як же було і в ту ніч. На обличчі тихо: ні вітру, ні шуму машин. На небі низька місяць. Читаю Грімельсгаузена, але ні-ні та й прислухаюся до тиші. Опівночі в сон потягнуло. Вирішив прилягти. І тут чую, як в коридорі рипнули двері. Обережно, майже не чути, але рипнули. Виглянув з вартівні, в коридорі світло тьмяний, розсіяний, там, де двері, темно, нічого не видно. Якось не по собі стало. Однак думаю, піду, подивлюся, чому двері відчинилися. Пішов, а щоб впевненості собі надати, ступаю твердо, кроки віддаються глухою луною. І тут помічаю, ні, навіть швидше відчуваю - попереду, в темряві, якийсь ледь вловиме рух.

Виразно пригадую: «Закритись і не виходь, що б не трапилося!» Повільно відступаю в вартівню, зачинив двері і клацаю засувкою. По коридору шорох швидких кроків, обриваються біля самих дверей. Потім зовні двері сильно тягнуть за ручку. Вона піддається на кілька міліметрів, далі не пускає засувка. У щілини мелькає неясний темний силует, і в сторожку просочується виразний солодкуватий запах трупа.

В наступну мить я з дикою силою чіплятися в дверну ручку. А з коридору щось шалено моторошне намагається проникнути до мене. Дряпає двері, смикає ручку, нишпорить по косяків і стінах, і все це відбувається при повному мовчанні. Не чути навіть важкого дихання. Тільки тягне за дверей запахом формаліну і холодом.

Разом зі світанком в коридорі настає гробова тиша. Ніхто більше не дряпає, не рветься в двері. Але я ще довгий час не можу випустити ручку: так і стою, вчепившись у неї побілілими від напруги пальцями.

Наполегливий дзвінок повертає мене до дійсності і змушує розкрити двері. Коридор звичайний і порожній: від того здається, що все, що відбувається вночі було диким, кошмарним сном. Замок, як завжди, заїдає, і я довго не можу його відкрити. Нарешті, мені це вдається. На ганку весело скотився змінник.

- Ну, ти здоровий спати! Биту годину дзвоню! - Дивується він.

Я невиразно мекаю про те, що здорово перебрав спирту, нічого не чув і що взагалі мене краще сьогодні не чіпати.

Робочий день в самому розпалі, а я ніяк не можу змусити себе піти додому. Нервово курю на ганку службового входу і відчайдушно намагаюся зрозуміти, що було вночі - реальність чи сон. Поруч курить старший прозектор, про щось мене питає, я йому щось відповідаю,

а у самого в голові тільки одна думка: «Це був сон, цього не може бути!».

Тут на ганок виходить практикант:

- Андрій Андрійович, дивний випадок. Готую на розтин труп утопленика, ну того, що привезли позавчора, а у нього під нігтями повно білої фарби.

- Що ж тут дивного? - Ліниво питає старший прозектор.

- Фарба засохла, стара, але злами і зриви нігтів на руках трупа, на мою думку, посмертні, свіжі.

Вони йдуть, а я підходжу до дверей у сторожку. На висоті людського зросту, на гладкій білій поверхні чітко проступають напівкруглі подряпини і нерівні відколи ...