Я жила в крихітній однокімнатній квартирі і ще не могла знайти собі роботу, тому цілими днями сиділа вдома і прочісувала простори інтернету. І ось я натрапила на вигідну роботу. Так як вона була за кордоном, потрібен був закордонний паспорт. І наступного ж дня я подала документи і пішла у фотоательє. Я піднялася по досить старим східцях до не менш старої будівлі. Я увійшла, в приміщенні було душно і пахло нафталіном. Побачивши милу дівчину-секретаря, попрямувала до неї. 
- Здрастуйте - сказала я. 
Але дівчина мовчки показала мені напрямок, по якому мені потрібно було рухатися до фотографа. Я пішла. 

Тут моєму погляду представилася кімната, повністю завішана чорними фіранками, проте там було досить видно. Я побачила фотографа і він підійшов до мене, вказавши на стілець. Я сіла. Він сфотографував кілька разів, я помітила, що кнопка затвора клацає  дуже голосно. 

Він мовчки відпустив мене. Я посиділа в холі, чекала поки мені видадуть фото. Я відчувала себе недобре, бо секретарка пильно дивилася на мене. І ось вийшов фотограф. Я трохи жахнулася. Його обличчя було спотворено в якийсь страшної усмішці. Мене перетрусило, я вихопила фотки і понеслась що є сил. 

Прийшовши додому, я трохи заспокоїлася. Але мій спокій сильно порушило одне відкриття. Перевернувши фото іншою стороною, я побачила одне єдине слово: "Пошкодуєш". Я дуже сильно злякалася, мене затрясло і початок хитати. Піднялася температура. Вирішивши заспокоїтися, я сіла за комп'ютер. Залізла в ДубльГІС, подивилася моє фотоательє. Як виявилося, в місті такого не значиться. Я набрала ще раз, той же результат. Я кинула все і вирішила, що треба поспати. Я дуже довго мучилася, не могла заснути, бо постійно щось клацало. З перервою в кілька секунд. Голосно клацало. Мені було страшно, але я пересилила себе і пішла налити кави. Все те ж клацання. Воно мені щось нагадувало. Що ж ?! 

І тут мене осінило. Ці клацання  були точно такі як звук кнопки затвора на фотоапараті. Але чому мені їх чути? Так тривало кілька днів і я навіть звикла. Але потім почалося найстрашніше. Одного вечора я прийшла додому і побачила купу однакових фотографій на паспорт, лежачу на підлозі. В кімнаті була така ж. І в кухні. Що за? Я все зібрала і запхала в шафу. Але фотографії з'являлися і з'являлися, я не могла нічого вдіяти. 

Мені погано ... я божеволію ... допоможіть ... 
У мене вся підлога, всі стіни, все в моїх фотографіях ... їх вже нікуди складати ... мені страшно ... Вся квартира перетворилася на купу макулатури ... клацання ... я зійду з розуму ... 
Клац, клац, клац ... клац ...