Всім привіт, мене звати Аня. Я звичайна дівчина, яка навчається в школі вже в десятому класі. Клас у нас хороший, дружний і всі в ньому горою! До того ж, дівчаток мало, а хлопчиків багато - сама досконалість для мене.
З самого дитячого садка мене переслідувало відчуття, що за мною хтось наглядає, ну тобто щоб охороняти, а не вбити. Кожен раз коли я питала у подруги подивитися що йде поруч зі мною ззаду, вона просто кивала головою на знак заперечення і казала, що нічого вона не бачить. Але я ж відчуваю!

Коли мені було 12, я зрозуміла, що так просто жити нереально. Я почала вдивлятися на дрібні деталі і як тільки розуміла, що ось-ось хтось з'явитися ззаду, я різко поверталася. До речі як не дивно - там нікого і не було.
Після, я взагалі намагалася розповісти це мамі, але та всього лише сміялась і говорила, що у мене просто з'явився уявний друг. А знаєте? Мені було страшно! Навіть якщо він не вбив мене тоді, можливо, він просто придумує план.
Я вечорами сиділа і дивилася телевізор, думаючи лише про те, як відректися від світу цього і забути про ті самі відчуття. Але не тут-то було! Я знову відчувала дихання в свою спину і пофиркування. Судячи зі звуків, це була точно не людина!

На ранок я читала статті в інтернеті, в яких йшлося про пекельний пса, а тобто - Цербер. Потім мене нахлинуло ... Я покрилася потом, по тілу пробігли мурашки, а руки тремтіли. Я зрозуміла, що саме ця істота мене переслідує!

Тепер щовечора я сиділа і дивилася в екран телефону. Я тільки й робила, що читала статті ... З кожним прочитаним повідомленням про Цербера - по мені проходив піт і величезна кількість мурашок. Я нібито вже відчувала його, але не розуміла де він.

Через десять років я зрозуміла, що тепер він мені не ворог і ніколи їм навіть не був. Він просто був поруч і захищав від бід...