«Час пізній, треба зрізати», - подумав я і повернув ліворуч, відчайдушно намагаючись розгледіти дорогу через стіну дощу в непроглядній темряві. Я ще ніколи не їздив у село цим шляхом, хоча він був набагато коротше звичного. Справа в тому, що кожного разу, коли я їхав від бабусі, вона заклинала мене не звертати на коротку дорогу, а чому - не пояснювала. До цих пір я виконував суворий наказ, але зараз він був порушений. Мені стало не по собі, але я змусив взяти себе в руки.

Через двадцять хвилин їзди села все ще не було видно, хоча за моїми розрахунками я мав приїхати вже десять хвилин тому. Не було ні будинків, ні людей, тільки чорна безодня попереду мене - світло від фар прорізало темряву не більше ніж на кілька метрів. Занервувавши, я дістав з сумки навігатор і подивився, де я: виявилося, до села ще два кілометри. З твердим наміром перевірити по приїзду спідометр на справність я поїхав далі.

Але і через ще десять хвилин картина в вікні не змінювалася: чорна пелена за завісою дощу, і нічого, крім неї. Я знову дістав навігатор, бо подумав, що заблукав. Але коли я подивився на нього, мене охопив жах. Навігатор показував, що я ні на метр не зрушив і до села відстань становить все ті ж два кілометри! Я подумав, що гаджет просто зламався, але, покрутивши його в руках, зрозумів, що він справно працює, так як правильно вказує напрямок. В душу почав закрадатися страх, коли я згадав попередження бабусі про те, що не потрібно звертати на коротку дорогу, але я вирішив продовжувати рух і в що б те не стало вибратися з цього дивного місця.

Я їхав вже близько години. Навігатор наполегливо стояв на позначці «2.01 км до місця призначення» і не зсувався ні на метр. Ставало холодно, дощ переходив у зливу. Раптом я різко натиснув на гальма і вдарився головою об кермо. «Вони збожеволіли!» - Гнівно закричав я і вискочив з машини. Однак, пройшовши кілька кроків, я зрозумів, що перед машиною нікого немає, хоча кілька секунд назад я точно бачив, як мало не збив групу людей, що перебігали дорогу. Постоявши з хвилину, я, нарешті, зрозумів, що в мене починаються галюцинації і бігом кинувся в машину. Я продовжив їхати вперед, намагаючись не дивитися в дзеркала.

Після півтори години після повороту на розвилці я почав розуміти, що все це безглуздо. Точка на навігаторі продовжувала стояти на місці, ніяких ознак села - вогнів з вікон, ліхтарів, людей, будинків, споруд - за вікном не було видно. Я наполегливо продовжував їхати в безодню темноти, потроху втрачаючи надію вибратися звідси. Бензину залишалося ще на півгодини. Що буде, коли він закінчиться, я боявся навіть уявити. Я їхав, їхав, їхав... і раптово в задньому дзеркалі помітив якийсь рух. Придивився уважніше - це були ті люди, мало не збиті мною. Спочатку я хотів зупинитися і вже натискав педаль гальма, як раптом похолов: як так, автомобіль рухається зі швидкістю 40 кілометрів на годину, а люди, що біжать, його наздоганяють? Придивившись, я побачив, що вони зовсім і не біжать, а... ковзають над землею. Знавіснілий від страху, я втиснув газ в підлогу, бажаючи тільки одного: відірватися від переслідувачів. Глянув у дзеркало - вони вже майже наздогнали мене, ще пару метрів - і доторкнуться до автомобіля, а це не обіцяло нічого доброго. 80 км/год, 90 км/год, 100 км/год! Я озирнувся - вони зникли. «Фу -у- х, - полегшено видихнув я. - Відірвався!». Потім мене чекала ще одна приємна новина: точка на навігаторі нарешті зрушилася і тепер показувала півтора кілометра до місця призначення. Я подивився вперед - далеко виднілася маленька точка від нашого милого ліхтаря, розташованого біля воріт. Темнота якось відразу стала не такою непроглядною, і через пару хвилин я був у бабусі.

Я до сих пір думаю , що сталося тієї ночі . Що це було? Я потрапив у якусь просторово -часову діру ? Хто були ці істоти , ковзаючі над землею? І чому вони хотіли наздогнати мене? Відповідь залишився там, на короткій дорозі .