Одна моя подруга, закінчивши медучилище, потрапила за розподілом працювати в відомий дитячий табір «Артек» у Криму. Літо пройшло весело, багато дітей, багато роботи, супровід екскурсій і т.д.

За договором Олена мала залишатися до кінця жовтня. Починаючи з початку жовтня, багато дітей виїхали з табору, залишилося лише кілька груп. Так само роз'їхався і медперсонал, залишився самий мінімум лікарів і медсестер. Табір спорожнів. Моя подруга і її напарниця Аня залишилися жити самі в одному з невеликих будиночків - корпусів. Займали вони одну загальну кімнату, решта будівлі була порожня. Дівчаткам було трохи страшнувато, до головного корпусу, де жили інші люди, було далеченько, територія табору величезна. Спочатку боялися простих грабіжників, завжди замикали корпус і свою кімнату на ключ і клямку, але потім вони зрозуміли, що боятися треба не лише людей. Ночами обидві почали чути дивні звуки: кроки в коридорі, дзюрчання води (хоча всі крани закриті - перевірено), хтось в 2 годині ночі смикає ручку їх замкнених дверей і все в такому дусі. Вночі дикий страх, а вдень переконуєш себе, що все привиділося, здалося і нова ніч страху. Бувало, що прокинувшись, дівчата з жахом виявляли, що їх двері відкриті, хоча вони точно їх закривали! Або з тумбочок вночі скинуті книги, які перед сном читали. На одній з книг навіть стояла склянка з водою - стакан на тумбочці - книга на підлозі. Але вдвох їм все одно було не так страшно. Ось тільки бували ночі, коли ночувати доводилося лише комусь одному - друга медсестра йшла на добу супроводжувати який-небудь похід. В одну з таких одиноких ночівель моя подруга, не спала до світанку, все ж заснула і бачить вона, чи то сон, чи то дійсність. Двері в кімнату відкриваються і повільно входять діти різного віку дівчатка і хлопчики. Вони обступають ліжко моєї подруги, і сумно дивлячись на неї, простягають до неї руки, дітей дуже багато, вся кімната заповнилася ними, вони мовчать і тягнуть руки... Прокинувшись від цього дикого сну, подруга виявила, що двері в кімнату знову відкриті. За сніданком Олена розповіла про свій сон одній медсестрі, вона жінка у віці, давно працювала в таборі. Ось ця медсестра і сказала моїй подрузі, що спочатку табір створили для оздоровлення дітей хворих на туберкульоз. А в корпусі , де зараз жили Аня і Олена, лежали особливо хворі діти, самі приречені, багато з них померли... Так, це багато що пояснило: бідні діти так і не знайшли спокою і назавжди залишилися в корпусі літнього табору. Дівчата ледве дочекалися закінчення своєї практики і поїхали додому. Більше вони в цей табір не поверталися. Але як подумаєш, що пізньої осені, в спорожнілих коридорах табору бродять привиди померлих дітей - так мороз по шкірі...