Здравствуйте. Хочу вам розповісти першу і, дуже сподіваюсь, останню містичну історію, яка сталася зі мною 2 роки тому. Біля мого будинку є парк, який повільно переходить у ліс і в цьому лісі є занедбаний будинок. Ну точніше не занедбаний, а недобудоване. Людина, яка його будувала несподівано покінчила життя самогубством. Це повинен був бути готель. Так от, в цей самий будинок я і моя подруга пішли "за пригодами", нам тоді було по 14 років і, як звичайні підлітки, ми лазили по всяких покинутим місцям. Побачити що то понад природне ми й не сподівалися, тому що думали, що це все нісенітниця. Так от в один сонячний прекрасний день ми вирішили сходити в цей готель. Коли ми прийшли, то побачили що залізну драбину, яка там стояла, пропала: мабуть міліція зняла, щоб діти не лазили. Але, обійшовши всю будівлю, ми побачили драбину, яка вела до вікна на першому поверсі (вікно було досить високо: близько 2,5 метра). І природно через неї полізли. Забравшись на перший поверх, озирнулися і спочатку думали розділиться для пошуків чого то цікавого, але я, згадавши банальні американські ужастики, де люди по одному бродять і їх що то вбиває, наполягла на тому, щоб йшли разом. Ми побродили по поверхах, полякали один одного, вилізли на дах, сфоткались пару раз (вид з даху там дуже красивий). Тут почала псуватися погода: хмари, дощик і ми вирішили піти додому. Але не тут то було. Прямуючи до виходу, у нас обох з'явилося відчуття паніки, ніби хтось дивиться на нас, одразу почало здаватися (а може і не здаватися), що щось шелестить, хтось ходить, було чути, як щось скрипить і , як виявилося, не дарма паніка напала - ми заблукали. Коли ми це зрозуміли, я чомусь розревілася, та й подруга була на межі, адже відчуття паніки посилювалося. А ми дівчата вразливі, в містику не вірили, але боялися почати вірити, тобто побачити щось містичне. І ось стоїмо ми посеред цього замку (зовні дуже на замок схоже) з ліхтариками, я плачу в голові вже з'явилася думка, що ми не виберемося звідси, але вихід ми шукати продовжували. Коли ми були десь на другому поверсі (точно не пам'ятаю), стало якось тихо. Перестав йти дощик, хоча погода, як і раніше була гнітюча. Тут тиша порушилася незрозумілим шипінням, стукотами і скрипами. Здавалося, що хтось до нас наближається. Було страшно. Тут подруга повернулася і мені здалося, що вона посиніла ... Вона схопила мене за руку і швидко рвонула вниз по сходах. Виявляється, що в таких ситуаціях вихід знайти набагато простіше. На першому поверсі ми пробігли через ліве крило і знайшли те саме вікно зі сходами, але на превеликий жаль, сходів там не виявилося. Подруга швидко стрибнула, не роздумуючи про те що високо, а я стояла як укопана, тому що не зрозуміла що з нею трапилося. Тут вона дивиться на мене і по її обличчю було видно, що вона бачить те ж саме, що і на другому поверсі, вона повільно відійшла на два метри назад і тихо сказала: "Стрибай, швидко!". Я зрозуміла, що дивиться вона не на мене, а на те, що стоїть біля мене, обертатися як то не хотілося, але все ж, у мене на секунду промайнула думка, що подруга мене розігрує, так як я нічого до цього моменту не бачила . Я все ж обернулася ... і ох ти ж блядь! Те, що я побачила, запам'ятала на все життя: в метрі від мене стояло істоту, схожу на людину, але якусь дивну. Я навіть не знаю, як це пояснити: якась перекошена людина з чорними очима. Або в мене попливло в очах все, або він був прозорий трохи. Тут воно загарчало і почало до мене дуже повільно наближатися. Воно ніби то не йшло, а парило в повітрі. Загалом, довго я там не простояла, швидко стрибнула за подругою (стрибати було теж страшно, так як високо, але залишатися з цією істотою теж не хотілося) і ми побігли в парк (я навіть не знала, що я так швидко бігаю). Опинившись в парку, ми сіли на найближчу лавку. Дві хвилини мовчали, відходили від шоку (для дитячої психіки це страшний шок). Більше немає бажання лазити по покинутим будівлям ...