Я люблю влітку гостювати у селі у свого дідуся і бабусі. Вони прожили там все життя, у велике місто перебиратися не захотіли, і їх можна зрозуміти: чисте повітря, ліси, поля, річка поруч. Поруч з нашим селом велике старе попелище, поросле ліщиною і вербою. Древнє вже, років п'ятдесят як пожежа отполихал. Люди цураються цього місця і намагаються не проходити повз нього в темний час доби. Нехороша ходить про нього чутка. Ще в дитинстві я поцікавився у бабусі з дідом, що сталося на тому місці. Вони довго не хотіли розповідати, але мені вдалося їх умовити, благо від природи не по розуму настирен. Побурчавши, старики почали розповідь.

Тоді дід з бабою були ще молоді. На тому місці, де зараз лише пічні труби да старовинна цегляна кладка, стояло село. Будинків двадцять, не більше. Крихітне. Розташувалося воно акурат поблизу дрімучого лісу. У війну там ховалися партизани, та так, що жоден фріц не міг їх звідти викурити. Та й не намагався: зайшовши, не вернувся б - до того там були глухі хащі. Та й кабани, вовки з ведмедями водилися. Вовки пустувати: тягали з околичних дворів кіз, курей, курчат. Тому в ліс по дрова споряджалися тільки завидна і рушницю з собою прихоплювали. Батько діда наткнувся якось на самотнього Бірюка. Не схибив - пальнув проміж очей, до зими придатну шапку на вовчому хутрі знайшов спільної мови.

Так і жили люди з вовками в хиткому нейтралітет до тих пір, поки одного разу не пропала у сільського голови донечка. Та гуляла на лугу біля лісу; мати суворо покарала - в глушину ні ногою! Донька була кмітлива, слухняна, до батьків на «ви» зверталася. Не могла сама прірва. Мужики всі стали під рушницю, спорядилися і пішли прочісувати хащі. Стріляли всіх сірих, кого зустрічали. Здирали шкури, йшли далі. Більше двох дюжин настріляли, поки не наткнулися на подертому дівчачі політиці: всі в крові, поряд жмут волосся прямо зі шкірою вирваний - страх, та й тільки. З вантажем на серці повернули назад - нести погану звістку в будинок сільського голови. Мати - в крик, як в гущавину ломанулась - тільки її й бачили. Батько, дізнавшись, що дочки не стало, сів на лавку і сидів три дні. Не їв, не пив, не розмовляв. На четвертий день зняли його з петлі у себе в сараї. Ховали всім селом. У труну чоловіка політиці дочкиной поклали, відспівали і матір. Главу за кладовищем закопали, біля дороги, як грішника.

На дев'ятий день не стало жітья людям. Селяни на ніч вікна віконницями закривали, хвіртки зачінялі, а двері та вікна кропили намолені водою. Ніхто навіть по самій лютої нужді не виходив в темінь на вулицю. З приходом ночі село відвідувала нечисть. Люди тремтіли від страху, чуючи, як по дахах щось голосно топає, шкребеться у двері, сопе в комин, а деколи видає крики такі змагальний, що серце у п'ятах холоне. Ніхто не насмілювався глянути, що там, за вікном, за міцною дверима. Тремтіли від жаху до перших півнів. Коштувало якому півневі голос подати - все змовкає, заспокоювалося. Так тривало зо два тижні. Не будучи дурнями, люди зметикували, у чому справа - глава пустує. Але що з ним вдіяти? Поховайте не у Христі, але ж сам руки на себе наклав, нічого не вдієш. У нічну варту ніхто виходити не бажав, аж надто страшно всім було. Так-сяк трималися, творячи молитви да заговорюючи подвір'я.

Але одного разу прийшла справжня біда. Справа була вночі. Бабулю мою зморив сон, коли вона почула за дверима несамовитий крик. Горлали, говорила, так, ніби заживо ріжуть. На вулиці здійнявся гвалт, люди вибігали, плюнувши на страхи, щоб прийти на допомогу, дізнатися, що коїться-то. Ось і бабуля моя абияк снарядів і вибігла з домашніми у двір. Кричали з околиці - як раз з того краю, де до лісу село примикає. Крики стихли, тільки гул людський стояв і вогні керосинок маячили потемки. Підходячи ближче, бабуля почула метушливі голосіння, плач, стривожену мова. Люди обступали якусь тінь, що лежала на землі. Протиснувшись між ними, бабуля трохи Богу душу не віддала. Світло керосинок висвітлив Матвія Петровича - старого служаку, що пройшов через дві війни. Він був мертвий. Живіт, говорила бабуся, був розпоротий, особа об'їду, шия перекушу ... Вона відбігла подалі від натовпу, і її вивернуло. Відкашлявшись, прислухалася до людський бесіді:

- Онуку знайти не можуть, пропала ...

- Мати чесна!

- ... Батюшки-свети, Иришка, квіточка!

- Иришка де? Иришка!

Тут загальний галас прорізав вереск, від якого кров у бабусі захолола в жилах. Кричала її сусідка. Очі в неї були як миски, вона простягла руку і тикала пальцем кудись перед собою. Всі втупилися в ту сторону, і те, що вони побачили, змусило інших потрапляти на землю і закрити обличчя руками. Жінки вили і металися по землі, старі хрестилися і твердили: «Згинь, нечистий!». Бабуся бачила, як по луці, залитому місячним світлом, біжить щось сутулість, біле, як потопельник, з патлами на голові. Воно бігло швидко, але нескладно, спотикаючись і обертаючись. У тому особі, розповідала бабуся, не було нічого людського. Воно було перемазати кров'ю і спотворене гримасою невимовного болю, а білі очі горіли звірячою ненавистю. Обернувшись в останній раз, воно видало виття, в якому були всі муки замогильні. В ту ж мить бабуся зомліла, бо побачила, як на руках воно заколисує дитячу голівку. То була Иришка ...

Тим же ранком, поховали Иришка і Матвія Петровича, могилу вовкулака розкопали, його тіло порубали на шматки і спалили під очисні молитви, а село спалили. Так і стоїть воно тепер, бур'яном поросле.

А неподалік поставили наше село. Пам'ятаючи про недобре, звели церковцю, відшукали батюшку. З тих пір нечисті в тих краях не водилося.