Звичайно, зараз це здасться вигадкою, але 30 років тому на Ніжегородщіне існували куточки, не зворушені цивілізацією. Я маю на увазі глухі села, до яких дуже важко дістатися. Моя мати була родом з одного такого села і влітку часто «підкидала» мене туди до бабусі з дідусем. Електрики в селі не було, воду брали з колодязів, а про магазини і мови не було. Годувалися тим, що подарують земля і ліс. За гриби та ягоди ходили всім селом.

Але було в лісі одне місце, куди не ходив ніхто. Відразу за селом, з північної її сторони, на найвищих деревах, висіли білі шматки тканин. І, наскільки я пам'ятаю, жодного разу ніхто не ступив за цей периметр. Мені було суворо заборонено навіть підходити до цього краю лісу.

Я запитав одного разу бабусю, що там, але вона відмахнулася, сказавши, що там знаходиться покинута село з безліччю старих ям і колодязів. Якщо впаду в один такий, то розіб'юся насмерть.

Краще б вона цього не говорила. Після її слів я зрозумів, що не заспокоюся, поки не побуваю в покинутій селі. Дочекавшись, коли дід з бабою підуть до сусідів, я зібрався і пішов у заборонений ліс.

Спочатку мені не траплялося нічого, крім дерев, але потім вдалині показалися стіни старих дерев'яних споруд. Через хвилину я вже стояв поруч з найближчим обваленим будиночком. Хотів було рушити далі, але щось скрипнуло - чи то старе дерево, чи то дверцята одного з будинків. Мені було всього вісім, тому я сильно злякався і побіг додому. Несподівано земля піді мною провалилася, і я впав вниз. Пам'ятаю, щось кричав, але знав, що це марно, оскільки навколо нікого не було.

Раптом чиїсь руки вчепилися мені в куртку й потягли наверх. Через секунду я вже стояв поруч з ямою, в яку впав, і побачив своїх рятувальників. Крик застиг у мене в горлі.

Їх було троє - чоловік, жінка і дитина. Вони виглядали, як чудовиська з казок. Страшні, перекошені обличчя, жахливо деформовані тіла, прикриті лахміттям ... У жінки зовсім не було рук, зате прямо з плечей у неї росли неймовірної довжини подоби пальців. У чоловіка спереду і ззаду було по горбу, чого він не міг стояти прямо, а його череп був сильно скособочився. Дитина виглядала настільки кошмарно, що я навіть не знаю, як її описати.

Вся ця трійця просто стояла і дивилася на мене. Здається, вони намагалися щось сказати, але замість мови з їх горла долинали хрипкі звуки. У мене в кінці кінців здали нерви, і я стрімголов помчав геть.

Не буду згадувати, яку порку я отримав від діда в той день. На наступний ранок мене відвезли в місто до мами і сказали більше ніколи в село не привозити. Я засипав маму питаннями, кого я бачив - адже вона виросла в тих місцях і повинна була знати. Мама здалася і розповіла мені, що чула сама.

Колись існувало лише одна село - те саме, закинуте. Все в ньому було досить звичайним, поки в один рік жінки не почали народжувати потворних дітей. Вони були настільки страшними, що багато і на людей-то не походили. Вони навіть розмовляти не могли. Спочатку сільські хотіли їх убити, але ні в кого рука не піднялася на дітей, нехай навіть таких страшних. Причому потворними діти були лише з вигляду, в душі вони були цілком звичайними. Любили своїх батьків і сильно плакали, якщо ті дивилися на них з відразою. До того ж всі ці діти примудрялися спілкуватися між собою без слів.

Чим старше ставали діти, тим більше їх починали боятися сільські. У результаті жителі вирішили, що ці діти повинні жити окремо від них. Їх вирішили залишити в тому селі, а для себе неподалік побудували нове - те саме, в якому народилася моя мама.

Незабаром старе село поглинув ліс, а діти тим часом росли, народжували своїх дітей, старіли, вмирали, але ніколи більше не потрапляли на очі сільським. Ті, у свою чергу, намагалися забути про свої жахливі сусідах.

Село мого дитинства вже давно розвалилася. Молодь виїхала, а старі померли. Можливо, до цих пір нащадки тих нещасних дітей живуть в гущавині лісу - але я вже не знаю, де їх шукати.