Мені поставили діагноз. Найстрашніший для будь нормальної жінки. Так, так. У мене не може бути дітей. Загалом-то, я сама знаю, що послужило причиною. Викидень. Як банально. Мій коханий одружений, дружину не кине, а я завагітніла, думала - нарожу. Для себе нарожу. Що такого? Мені вже 35, дітей немає, ніколи навіть заміжньою не була. А дитина? Буде відрада для мене. Коханий, дізнавшись про вагітність просто побив мене. Знаєте ... прямо на вулиці. Термін був близько 4х місяців, а він лупасити мене ногами по животу, по голові. І ніхто, ніхто не захистив. Я відчувала себе новонародженим щеням, безпородним, сліпим, голим. Яке нікому не потрібне. Я лежала, а він бив. Я навіть болю начебто не відчувала, не пам'ятаю нічого. Побив і пішов. Начебто хтось викликав лікарів, можливо люди з будинку поруч побачили, подзвонили. Там, у лікарні, валялася три тижні, повідомили, що все, немає ніякої дитини, та ніколи і не буде. Думала - вийду звідси, та одразу у вікно, але чомусь передумала. Не знаю, чому. Слабка, напевно. Нерішуча. Сподівалася, можливо, на щось.
Додому зовсім не хотілося. Вирішила по парку пройтися, якраз поруч. Йшла і думала - і чому я? Думки перебивалися, відволікалася на падаючі листя, на шаркання двірника мітлою, на десь сміються, ... і знову думала - чому зі мною? Присіла на лавку, закурила. Ніколи ж не курила, звідки ця сигарета взялася? І сірники. Як в тумані все. Пам'ять обривками. Встала, пішла.
Брела безцільно, не розбираючи дороги, поки не прокинулася, вставляючи ключ у двері своєї квартири. Розуміла, що сенсу начебто і немає вже ніякого. Кухня. Газ. Чайник. Кава. Одна ложка кави, одна цукру, як звичайно. Хм ... смішно навіть. Неначе схема якась. Сіла за стіл, включила ноутбук - робочий стіл, заставка з красивим осіннім пейзажем. Прямо як за вікном ...
За ногу хтось торкнув. Не звернула уваги, кішки немає в мене. Може, мошкара яка залетіла через відкрите вікно? Знову хтось торкнув - провів від коліна до щиколотки. Сіпнулася, почухала ногу рукою і далі дивлюся на робочий стіл - які гарні фарби, кольору, листя, сонце грає між деревами ... Знову лоскотно! Та що ж це таке? Нахилилася під стіл, сама думаю - ну що за нісенітниця? Перевіряти ще не вистачало, як ніби там хто є! Ха-ха. Думки в секунду вклалися, а сама вже під стіл дивлюся - дівчинка сидить. Ноги свої руками обіймає, посміхається і ручкою мені махає. А сама ніби й не дитина! Неначе карлик. Маленька, горбата, рот кривий, волосся ріденьке, із залисинами. А посміхається так щиро, на весь рот, а зубів там 4 штуки, стирчать в різні боки. Смішна, забавна, але моторошна. А мені начебто і все одно, сидить і сидить, звідки взялася? Та без різниці. Мені вже взагалі на все, що відбувається байдуже. Питаю - А ти хто? А вона - Настя! Я - Ну, привіт, Настусю, а я Надя. Іди, сядь на стілець чи що, що під столом сидиш? Голодна? Давай нагодую? - Я голодна, буду! - Відповідає.
Сіла зі мною поруч, налила їй супу, якраз зварила. Вона так охоче їла, прицмокувала, ніби все життя нічого подібного не їла. Гладжу її по голові, а на долонях волосся її залишається, вилазять прям разом, пучками. Перестала гладити, поки зовсім лиса не стала, її, волосся і так мало зовсім. Питаю - А ти звідки тут взялася? А вона - А я з тебе. Я - ти! І на коліна мені сідає і за шию обіймає. І я відчуваю - рідна моя. Донька моя. Напевно та, що не народилася. Напевно, вона і є. І так легко стало, так затишно. А вона все міцніше і міцніше обіймає. А я її.
І чую - плаче. А я разом з нею. Обіймає і плаче.
Сіпнулася і в шию мені зубами вчепилася ... відчуваю, боляче так, щипає, кров гаряча б'є з горла. По плечах тече ... А я посміхаюся. Очі закриваються, сили йдуть, а я посміхаюся ...
Посміхаюся, гладжу її по худій ребристій спині і повторюю - дочка, дочко, дочко моя.